ВІДМЕЖУВАННЯ РАННЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКИХ ПАМ’ЯТОК

Проблема відмежування українських пам’яток від інших слов’янських, писаних кирилицею, така принципова для давньоукраїнської доби, значною мірою втрачає свою гостроту в ранньосередньоукраїнські часи. Одна з причин полягає в заведенні звичаю зазначати місце написання та ім’я писаря в кінці рукопису. Іноді згадується й місце народження писаря. Таким способом здійснено приписку до певного місця не лише більшості грамот, але — зазвичай — і церковних текстів.

По-друге, диференціація слов’янських мов на той час уже настільки просунулася вперед, що небезпека сплутати російську, болгарську чи сербську пам’ятку з українською майже зникла. Навіть якщо церковний текст твердо дотримується Євтимієвих засад, то це звичайно ще не убезпечує від наявності таких характерних прикмет, як помішання Ђ та ıа чи — у певних позиціях — великого й малого юсів, а також збереження ъ на позначення əв болгарських пам’ятках; помішання є та А вкупі зі специфічною рефлексацією прасл.tji djв сербських; чіткого розрізнення ы та и й більш або менш розповсюдженого (в залежності від діалекту) помішання Ђ та є в російських, — і цей перелік відрізняльних рис можна б і продовжити. Якщо ж у зв’язку з якимось текстом винятково все-таки виникають певні проблеми (найчастіше сумніви стосуються вибору на користь українського або болгарського походження), як у випадку Свишт. Єв. 1568, де занотовано українське походження (Галич) і виступають деякі українські риси, тимчасом як сам євангельський текст виглядає на щиро болгарський ⁷, місце написання такої пам’ятки може якимось чином цікавити історика культури, натомість дослідник історичної фонології на це не зважатиме, бо так чи так ледве чи зможе видобути з такого тексту якусь вартісну для себе інформацію.

⁷ Схожа ситуація — з Мукач. Пс. XV ст.: списаний, імовірно, з болгарського першовзору на Закарпатті, він, поза поодинокими винятками, не містить українських ознак. Те саме до певної міри стосується книжок, видрукуваних Фіолем, де українських рис є трохи більше, але в підсумку все-таки ще й надалі обмаль.

Осібно стоять численні молдавські грамоти. У цій країні болгарські та українські впливи перехрещувалися, й місцевому писареві, особливо з рідною румунською мовою, було нелегко (та й не дуже важливо — у світському письмі) відрізняти між собою українські та болгарські елементи як у мові, так і в правописі. У цих текстах можна натрапити на щонайхимерніше сполучення цих двох мов, якому не відповідає жодна існуюча говірка. Часто-густо відносити той чи той текст до числа болгарських чи українських узагалі немає сенсу. Історикові української мови в таких випадках залишається тільки використовувати ті ознаки, які не можуть бути болгарськими, й не зважати на ті, що є болгарськими, або — хоч як би це було прикро — ті, що можуть з’являтися в обох мовах. У церковних пам’ятках, включно з літописами, писаними в молдавських монастирях, справа стоїть інакше. Основу вони мають середньоболгарську, що її писарі ототожнювали з церковнослов’янською, натомість українізмів у цих пам’ятках небагато, і з’являються вони через недогляд.

Існує, одначе, поважніша проблема, актуальна з погляду історичної фонології, що стосується відмежування українських пам’яток від білоруських. Білоруси й українці, живши в тій самій державі, мавши ту саму релігійну приналежність і Церкву, виробили справжню культурну та — конкретніше — літературну спільність. Проблема відмежування має свої історичні та літературні аспекти, але нас цікавить лише лінгвістичний бік справи. Додатково проблему ускладнює наявність широкої смуги перехідних українсько-білоруських діалектів на Поліссі, які почасти сполучали північні (полоцько-смоленські) риси з південними (львівсько-київськими). Якщо, скажімо, Львів і Полоцьк виразно відрізнялися мовою, то однозначно віднести якусь пам’ятку, що має поліські ознаки, до українських або до білоруських — значно важче.

З огляду на вільне переміщення рукописів і людей місце написання не є вирішальним чинником. Український писар міг служити в княжій канцелярії у Вільні, а білоруський чернець — написати церковний тексту якому-небудь монастирі біля Львова. Як з’ясував Станґ, ранні документи, складені у княжій канцелярії на півдні Білорусі або в самій Литві, мали українське забарвлення і щойно починаючи з останніх десятиріч панування Казимира IV (1440-1492) в цих документах (як і в Литовському статуті 1529 і 1566 рр.) почали переважати (центрально-) білоруські ознаки. З другого боку, деякі пам’ятки, написані в Україні чи навіть у Молдавії, особливо дипломатичні, з мовного погляду є більше білоруські, ніж українські (наприклад, Гр. 1388, Луцьк, послання Штефана Великого князеві Олександрові 1499 р., турецькі дипломатичні листи, написані в Тилигулі та Білгороді-Дністровському в 1541—1543 рр. тощо), — або через те, що писарями були білоруси, або у зв’язку з набуттям білоруською мовою, починаючи з кінця XV ст., статусу придворної та урядової, а отже й наділеної відповідним престижем, завдяки чому її вживано й по українських канцеляріях, найвправніше на Поліссі.

Отже, коли йдеться про відмежування українських пам’яток від білоруських, попри всю увагу до зазначеного в них місця написання, за остаточний критерій усе ж править сама мова. Якщо держатися фонологічної царини, вирішальне значення мають дві риси: коли в тексті помішано є та Ђ, як у ненаголошеній, так і в наголошеній позиції, але немає помішання ы та и, можна обстоювати його білоруське походження навіть у випадку написання в Україні (чи Молдавії) та/або українцем (чи румуном); навпаки, помішания ы та и вкупі з консеквентним розрізненням є та Ђ(за винятком нового ятя, посталого з е; див. 20.1) увірогіднює українське походження пам’ятки. (За наявності помішання Ђ та є лише в ненаголошеній позиції найімовірніше місце походження пам’ятки — Полісся) ⁸.

⁸ Такі важливі мовні ознаки, властиві білоруській мові (на відміну від української), як акання та реалізація t’ i d’ yвигляді с’ і дз’ у відповідно (цекання, дзекання), у пам’ятках здебільшого не знайшли відображення; не відбито й української твердості приголосних перед ей переходу о > uв новозакритих складах (дуже часто).

Крім того, білоруським пам’яткам, на відміну від українських, притаманне часте вживання о після середньопіднебінних (жона, а також пасивні дієприкметники типу обужони проти українських написань типу жєна). Зі статистичного погляду, білоруські пам’ятки частіше від українських мають стверділий звук r’ перед а та u(мора ’моря’, мору), ы замість давніх ъ та ь після r (крывавы[j] проти більш типового для тогочасної української мови крвавыи), а також, якщо тільки немає церковнослов’янського впливу, закінчення ген. мн. -еj (ночєй). У білоруських пам’ятках частіше відображено протетичний звук vперед о- в написаннях на кшталт оув озеро (=оу возеро) або помилково пропущено vна початку слова, як у формі озму (замість возьму). Написання є замість ıа в ненаголошеній позиції (памєть) у білоруських пам’ятках не є рідкістю, але не менш характерне воно й для північноукраїнської (київсько-поліської) зони. Причини такого написання в обох реґіонах різні: в Білорусі, на північ від Полісся, то є акання, натомість у київсько-поліській зоні — двоїста рефлексація ę(див. 8.4), але на письмі спостерігається майже ідентичне відтворення.

Нарешті, є деякі дрібні особливості, здатні, одначе, засиґналізувати ймовірне білоруське походження тексту навіть при побіжному перегляді: прислівники на -күлє ~ күль і -түлє ~ түль проти укр.-колЂ, -толЂабо -колА, -толА (одкоуль, дотоуль— суч. білор. адкýль, дакýль, суч. укр. звідкіля́ ~ звідкі́ль, 1 ос. мн. на -мъ, окрім як у дієсловах V класу (білор. прóсім — укр. прóсимо) і використання і в непрямих відмінках мн. та інстр. одн. займенника (u)ves’ usíx, usím тощо (в тодішній українській мові тут зазвичай виступала буква Ђ: (о)усЂхъ, (о)усЂмъ).Менш регулярною є відповідність між білор. тєжєйкажны(н)та ранньосер. укр. тиж(ь)ікождыи ~ каждыи.З 1410-1420 рр. для українських пам’яток, особливо церковних рукописів і книг, стає типовою наближеність до Євтимієвого правопису — більша, ніж у білоруських, бо Україна зазнавала сильніших балканських впливів.

Перелічені способи розпізнавання стосуються пам’яток, писаних особами, для кого одна з цих двох мов була рідною, та збережених у такому вигляді. Ситуація ускладнюється в разі переписування білоруської пам’ятки українцем або навпаки. Якщо переписувач був також свідомим редактором, він умисне заступав явно чужомовні риси першотвору рисами власної мови (або правопису). Це спостерігається, наприклад, у Жугая, який, переписуючи частини Скорининої Біблії, замість форм типу крывавыйставив кръвавыи,поновлюва†на місці помилково вжитого є й запроваджував характерні ознаки Євтимієвого правопису: -ь наприкінці слова, вживання Ж(= ю), ω тощо. Ще він міняв дотүлєна дотолЂта тєжєна тыжь.В українському перекладі Стат. Каз., виконаному в 1423-1434 рр. у Галичині, який зберігся в білоруській копії приблизно 1500 р., після цього копіювання практично не лишилося українських рис, окрім кількох випадків помішання Ђ та и, двох випадків варіювання и ~ і та однієї заміни шкна щк(щкода;див. 55.7). Таким чином, пам’ятки типу Жугая можна кваліфікувати як українські, а типу Стат. Каз. — як білоруські. Проте, якщо переписувач не дотримувався певної редакторської лінії, то могли поставати неповторні мішанки українських і білоруських рис (наприклад, Єв. Пер. 1510) ⁹.

⁹У таких мішанках можуть виражатися й дійсно існуючі особисті ідіолекти, вживані в змішаних поселеннях з українськими та білоруськими мешканцями. Поза тим, вони могли бути спричинені недосконалим наподібненням соціально престижнішої мови.

У таких випадках варто зрезиґнувати з віднесення пам’ятки до числа українських чи білоруських і натомість виділяти українські та білоруські риси, використовуючи перші й залишаючи осторонь другі. Звісно, при роботі з такими пам’ятками слід утримуватися від використання спільних українсько-білоруських рис — хіба що за винятком тих ситуацій, коли є певність щодо неможливості існування тієї чи тієї риси в одній із цих мов під означену добу. Непродуктивним було б і однозначне віднесення тогочасних поліських пам’яток (чи рис у пам’ятках) до українських або білоруських. Ранньосередньоукраїнський період — це той час, коли деякі з цих діалектів самовизначалися як українські чи білоруські під впливом політично-культурних чинників. З мовного погляду вони надалі зоставалися на значну міру невизначеними, і дослідник не повинен накидати їм приналежність до однієї з двох мов.

Підсумуймо: при відмежуванні українських пам’яток від білоруських варто не протиставляти їх собі навзаєм у занадто жорсткому розподілі, а розрізняти такі основні випадки:

а) українські пам’ятки;

б) змішані українсько-білоруські пам’ятки:

ба) українські з домішкою білорусизмів;

бб) білоруські з домішкою українізмів;

бв) перехідні (поліські);

в) білоруські пам’ятки.

Групи ба) і бб) могли скластися внаслідок:

1) переписування білоруського тексту українцем або навпаки;

2) біографічних обставин (переїзд писаря);

3) умисного залучення іншомовних рис (зазвичай білоруських) з огляду на престижність цієї мови в суспільстві.

Не вичерпуючи всіх евентуальностей, ця класифікація окреслює основні типи місцевих та індивідуальних варіацій. Вони повинні розглядатися на тлі домінуючої тоді внормованої мови — церковної та світської (канцелярійної). їх еволюцію можна узагальнено (і спрощено) представити в такому вигляді:

Сама міра дотримання мовних норм також широко варіювала в залежності від місця написання тексту та особистості писаря ¹⁰. Загалом, доцільне використання пам’ятки в історичній фонології української мови можливе лише в тих випадках, коли встановлено її приналежність до групи а) або б). Пам’ятку з групи а) можна використовувати вповні, натомість із пам’яток, що належать до групи б), слід вибирати лише українські риси, відмінні від білоруських ¹¹.

¹⁰ Окрім географічного відмежування, проблеми можуть виникати з датуванням. Це стосується давньоукраїнських пам’яток, переписуваних за ранньосередньоукраїнської доби, як, наприклад, Надьф. ур. поч. XVI ст. Одначе в цих випадках вирізнений пізніших нашарувань є простішим.

¹¹ На практиці ситуація може додатково ускладнюватися домішками польських або (в Молдавії) болгарських чи румунських рис.